Одессика - энциклопедия об Одессе
Новости сайтаКалендарь ОдессыСобытия из истории ОдессыЛюди ОдессыРазные истории об Одессе и ее жителяхМемуары об Одессе, проза, поэзия, живопись об Одессе и в жизни ОдессыАльбом фотографийУлицы ОдессыСловарьКаталог одесских сайтовФорумО проекте


Науково-популярне видання О.В. Болдирєв ОДЕСІ-600

Історичний нарис


КОЛИ Ж БУЛА ЗАСНОВАНА ОДЕСА?

Далеко не кожне місто має щастя знати точну дату свого народження. Таким привілеєм користуються, як правило, міста, засновані в епоху так званої нової історії (від 1492 і до нашого часу). Скажімо, не викликають сумнівів дати заснування міст на Американському континенті переселенцями з Європи – як правило, вони досить чітко фіксувались доку ментами.

Фортеця Ені-Дунья (Хаджибей)

Фортеця Ені-Дунья (Хаджибей)

Міста, засновані в добу середньовіччя та в античні часи, також інколи потрапляли на сторінки літописів і хронік під досить точними датами. Так, скажімо, відомо, коли було засноване єгипетське місто Олександрія. Галицько-Волинський літопис повідомляє цілком певно, що у 1223 році "...Данило (галицький князь – О. Б.) звів город на ймення Холм... (сучасний Хелм у Польщі. – О. Б.)". Та все ж таки набагато більше міст, заснованих у стародавні часи, не знають точної дати свого виникнення. У кращому випадку громадяни святкують якусь традиційну дату, яка могла бути достовірною, а могла бути і легендарною. "Вічне місто – Рим традиційно виводить свій початок від 2.IV.753 р. до н. е. Давні римляни були цілком переконані в абсолютній точності цієї дати народження міста. Вчені ж пізніших часів ставилися до неї як до можливої, однак не доведеної. Останні археологічні розкопки на території Риму довели, що місто з'являється дійсно десь у середині VIII ст. до н. е. отже, цілком імовірно що легендарна дата 753 р. до н. е. може бути правдивою.

Деякі давні міста не зберегли навіть легендарної дати свого заснування. У цьому випадку історики обирають за дату народження міста рік першої згадки про нього в письмових документах. Буває, одначе, і так, що археологічні дослідження на території міста виявляють його появу в набагато давніші часи, ніж це фіксувалося в письмових джерелах. Таке місто змушене навіки залишатися в невіданні стосовно дня свого народження. Про такі міста пишуть: "засноване в середній ІХ ст.", "засноване у VIII – VII ст. до н. е." і т. д. Однак, якщо археологічні дані і дата письмової згадки про місто не дуже різняться у часі, відзначаючи появу міста згідно з археологічними даними, все ж таки на популярному рівні "ювілейність" міста визначають за датою письмового свідчення.

Так, скажімо, роком народження Львова вважається 1259 рік, під яким він уперше з'являється в Галицько-Волинському літописі: "Таке було полум'я, що з усієї землі бачено заграву, що й зо Львова дивлячися бачили по полях белзьких, здаля горіння сильного, полум'я...".

Аналогічно була визначена офіційна дата заснування Москви у 1147 році. В літописі сказано, що Юрій Довгорукий у цьому році запросив чернігівського князя Святослава Ольговича до себе словами: "прииде, брате, ко мне в Москов". Ясно, що Москва існувала й до того, як туди на запрошення приїхав чернігівський князь, проте іншої точної дати появи міста не існує, отже, за умовну дату було обрано рік першої згадки про Москву – 1147.

Останнім часом, коли у світі утверджується тенденція вести родовід міст від найдавніших згадок, офіційна дата заснування Москви викликає заперечення істориків. Вони цілком слушно зауважують, що Москву заснував не Юрій Довгорукий, а боярин Володимира Мономаха Степан Кучка. У місці впадання р. Неглинки у р. Москву він побудував свій посад Кучково, який пізніше князь Юрій відібрав у нього і перейменував на Москву7. Незважаючи на справедливість висновку про те, що Москва була заснована саме Степаном Кучкою на 20 – 25 років раніше від 1147 року, все ж таки інша конкретна дата, ніж вказана, не відома. Отже, не зважаючи на те, що змінилися і засновник і вік, Москва і далі буде рахувати свої ювілеї від 1147 року.

Територія Одеси була досить густо населеною ще в дописьмову епоху, про що свідчать численні знахідки стоянок первісних людей, відкриті археологами8. З V ст. до н. е. на одеській території з'являються давньогрецькі колонії. Відомі два давньогрецькі поселення: Гавань Ісіаків (р-н Приморського бульвару) та Гавань Істріян (р-н Лузановки).

Загальний занепад античних міст у Надчорномор'ї, пов'язаний з Великим переселенням народів у IV ст. н е., призвів до остаточної загибелі давньогрецьких поселень на берегах нинішньої Одеської затоки. Пізніше степи Північного Надчорномор'я неодноразово ставали ареною боротьби кочових та землеробських етносів. Сприятливі умови для землеробів протягом століть змінювались вдалими періодами для кочівників. Така циклічність значною мірою визначала етнографічну мапу цього регіону.

За об’єктивними законами історичної географії заселення кожної території пріоритетно здійснюється гранично розташованими етносами. Не випадково, що в періоди криз для кочівників Північне Надчорномор'я залюднювалось представниками найближчого народу – українцями.

Так було в IV – VI століттях, коли в Надчорномор'ї жили слов'янські племена антів. Так було у VIІІ-Х століттях – в період домінування тут давньоукраїнських племен тиверців та уличів. "Повість времяних літ" зазначала, що "сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові й по Дніпру аж до моря і єсть городи їх і до сьогодні"9.

На жаль, розташування цих городів і досі не визначене. Не виключено, що якесь поселення тиверців і уличів могло бути і на території сучасної Одеси. В принципі серед археологів існує думка, що тривалість поселень на території Одеси не переривалась ще з античних часів. Якби ця думка була підкріплена переконливими доказами археологічних досліджень, Одесу можна було б привітати з поважним статусом одного з найдавніших міст Європи.

На жаль, достатніх археологічних матеріалів, які б дозволили відтягнути історію Одеси до середини І тисячоліття до н.е., немає. Отже, на сьогодні існує більше підстав вважати, що античні поселення V–ІІІ в.в. до н.е. були у свій час знищені незворотно, а про можливі слов'янські поселення пізніших віків і взагалі поки що говорити немає достатніх підстав. За цих умов першою згадкою про населений пункт на території Одеси є свідчення польського хроніста ХV ст. Длугоша, який вказував, що в 1415 році польський король Володислав Ягайло відправив з порту під назвою Kaczubeiow (Кацюбіїв, легко взнається пізніша тюркізована назва Гаджибей – Качибей) транспорт збіжжя до осадженого турками Константинополя. Письменник ХVІІ ст. Кромер повторює цю звістку, подаючи транскрипцію назви Кацюбіїва як Cacybeio10.

Отже, 1415 рік – перша дата, під якою в письмових джерелах згадується Кацюбіїв – Гаджибей – Одеса* . Зрозуміло, що місто, яке у 1415 році відігравало вже роль поважного порту на Чорному морі, через який можна було відправляти цілий торговий транспорт, повинно було існувати досить тривалий час.

Коли ж саме місто могло бути засноване? Той же професор Маркевич у своїй розвідці "Город Качибей или Гаджибей – предшественник Одессы", видрукованій у 1894 році;: окреслив цю проблему таким чином: "Зная, как вообще устойчивы народные поселения, вызванные естественными условиями (в данном случае место для захода судов, соляные и рыбные промыслы), можно были бы высказать предположение, что Качибей стал преемникам какого-то русское города (если между ними не было еще и итальянского звена), в свою очередь расположившегося на месте греческого, т. е, эллино-варварского поселения; но это всегда останется предположением, во всяком случае, оно не разрешает вопроса, когда же именно порт называется Качибеем? А также, что, впрочем, может быть, одно и то же, когда в находящемся здесь поселении устроено было укрепление г. Качибей? Этот вопрос тесно связан и с другим – об основателях г. Качибея"11.

Як уже згадувалося вище, чітких археологічних свідоцтв про тривалість існування поселення від античних часів і від часів Київської Русі немає. Отже, незважаючи на припустимість такої гадки і на її безперечну привабливість, її все ж таки доведеться залишити — принаймні до появи можливих археологічних знахідок.

На конкретному матеріалі вести мову про певне поселення на території Одеси у XIIІ столітті можна, спираючись .на вказівки італійських мап того часу. На цих мапах нинішня Одеська затока позначена як Джинестра (транскрипція у наступних варіантах: ginestra, zinestra, cinestra та ін.) Етимологію цієї назви, незважаючи на різні спроби, історикам з точністю встановити не вдалося12. Цей факт дає підстави деяким історикам вважати, що Одеса і була заснована італійськими моряками у ХIІІ столітті. О. Губар у своїй уже згаданій вище статті пише: "Можно предположить – и такое предположение не покажется слишком смелым, - что давно освоенная выходцами из Генуи, Анконы, Венеции гавань располагала кое-какими примитивными гидротехническими сооружениями и навигационными знаками. Во всяком случае, в одесских лиманах были обнаружены остатки свайных причалов и средневековые якоря. Так что польско-литовский порт возник не на голом месте".

План турецької фортеці Хаджибей у кінці XVIII ст.

План турецької фортеці Хаджибей у кінці XVIII ст.

Безумовно, подібна версія має право на існування. Можна припустити, що італійці називали Джинестрою якесь поселення, яке жевріло на берегах нинішньої Одеської затоки ще з часів Київської Русі; можливо вони самі заснували на пустельному березі якусь свою невеличку факторію. Можливо. Однак доказів того, що поселення справді існувало, що Джинестра – назва саме поселення, немає. Більше того, на італійських мапах під цією назвою фігурує лише берег нинішньої Одеської затоки, а ніяк не поселення. Отже, більш доказовою є теза, що Джинестра – географічна назва Одеського узбережжя, яке могло приваблювати італійських мореплавців тим, що тут можна було зупинитись для безпечного перепочинку, запастися свіжою водою та ін. Таким чином, гіпотезу про італійське заснування Одеси в ХІІІ ст. можна на достатніх підставах відхилити.

Загальний вигляд турецької фортеці Хаджибей в кінці XVIII ст

Загальний вигляд турецької фортеці Хаджибей в кінці XVIII ст.

Існує в літературі гадка, що Гаджибей було засновано татарами у ХIV столітті. Ґрунтується вона на тому, що назва Качибей, Гаджибей, Хаджибей – має виразний тюркський характер. Крім того, цю думку історики підкріплювали літописним свідоцтвом про те, що у 1362 році Великий князь Литовський Ольгерд розбив на Синіх Водах трьох татарських ханів, ім'я одного з них було Хаджибей. Одеський історик другої половини ХІХ ст. Брун вважав, що цей хан Хаджибей і був засновником та володарем поселення на берегах Одеської затоки. Не можна, однак, не відзначити довільність подібного припущення, бо безпосереднього зв’язку між розбитим Ольгердом татарським ханом і Чорноморським поселенням не існує. Хаджи – досить поширене в ісламському світі ім'я. Навіть якщо припустити, що місто Гаджибей було засноване татарами, які докази того, що саме розбитий Ольгердом хан був його засновником?

Найбільш аргументованою гіпотезою на сьогоднішній день залишається припущення, що Гаджибей був заснований наприкінці ХIV століття Великим князем Литовським Вітовтом.

Перш ніж перейти до її викладу, слід хоча б побіжно зупинитись на характері цієї держави, бо у свідомості пересічного українського читача Велике князівство Литовське залишається завдяки своїй назві іноземною поневолюючою Україну державою... Насправді ж Велике князівство Литовське хоча і не було державою власне українського народу, та не було воно також і суто литовською державою.

Коли в першій половині ХIV століття литовський князь Гедимін приєднав до своїх литовських володінь територію сучасної Білорусі, характер його держави відчутно змінився. Справа в тому, що під час занепаду Київської Русі і тих князівств, що постали на її території, на сході Європи утворився своєрідний геополітичний вакуум. Його і заповнила собою молода литовська держава. Деградовані українсько-білоруські князівства переходили під владу литовських князів практично без опору. Литовці не чіпали старих порядків, православної віри, способу життя; в той же час вони давали надійний захист, від татарських нападів. Після мирного приєднання до Литви Білорусі при Гедиміні та України при Ольгерді, Велике князівство Литовське втратило свій етнічно литовський зміст. З одного боку, високий культурний і економічний рівень білорусько-українських земель перетворював їх на основу могутності нової держави, й чисельність населення земель дуже швидко перетворила армію великого князівства за складом майже цілком в українсько-білоруську. Литовські землі, які були на значно нижчому рівні розвитку, поступово переймали традиції слов'янських земель. Білоруська мова стала офіційною в цій державі, судочинство було побудоване на основі "Руської правди" Ярослава Мудрого, Великий князь Литовський Ольгерд та його сини прийняли православ'я, користувалися слов'янською мовою і вважали себе спадкоємцями Рюриковичів.

Незважаючи на свою ініціативу у створенні нової держави, литовці опинились межі культурної асиміляції. Не випадково, що Ольгерд, який піклувався, головним чином, слов'янськими землями, вважав себе нащадком Рюрика, а свою державу - спадкоємницею Київської Русі. Велике князівство Литовське вступило в жорстоку боротьбу з Московським князівством за право перебрати на себе стару київську спадщину. Якщо раніше радянські історики з ідеологічних міркувань єдиною спадкоємницею Київської Русі робили Москву, то в наш час навіть російська історіографія перейшла на позиції "двох Русей" – Московської та Литовської13.

Коли ведеш мову про Велике князівство Литовське, не можна не помітити паралелей між утворенням цієї держави і Київської Русі.

У ІХ столітті датський конунг Рюрік Фрісландський зі своєю варязькою дружиною, яка була знана угро-фінським племенам балтійського басейну і їх слов'янським сусідам як "русь", утвердився в Новгороді. Його наступник Олег опанував Київ і, спираючись на міцно збиті варязькі дружини – "русь", заснував ранньосередньовічну імперію Київську Русь. Швидко скандинави розчинились у слов'янському морі. Якщо Рюрик, Олег та Ігор ще були щирими скандинавами, то син Ігоря Святослав уже мав слов'янське ім'я, носив слов'янський одяг, користувався слов'янською мовою і мав зовнішній вигляд типового українця Візантійський історик Лев Диякон так описував зовнішній вигляд Святослава: "...умеренного роста, не слишком высокого и не очень низкого, с мохнатыми бровями и светло-синими глазами, курносый, безбородый, с густыми чрезмерно длинными волосами над верхней губой. Голова у него была совершенно голая, но с одной стороны ее свисал клок волос – признак знатности рода; крепкий затылок, широкая грудь и все другие части тела вполне соразмерные, но выглядел он угрюмым и диким. В одно ухо у него была вдета золотая серьга"14. Чим не точний опис пізнішого запорізького козака?

Утворення Великого князівства Литовського майже дзеркально повторює історію Київської Русі. Литовські дружини стали тим ядром, біля якого консолідувалися білорусько-українські землі у XIV ст. Під впливом більш, розвиненої слов'янської культури етнічна Литва стала на шлях асиміляції. В той же час слов'янські землі перейняли назву Литва так само, як колись прийняли назву Русь, а династія литовських Гедиміновичів заступила скандинавських Рюриковичів. Основою Великого князівства Литовського стали білоруські землі. Недарма ще протягом століть інші народи називали білорусів литвинами. В наш час і Литва, і Білорусь мають однаковий державний герб – вершника з мечем. Це був старий герб Великого князівства Литовського, яке з повним правом вважають державою свого народу сучасні і литовці, і білоруси. Українці теж мають на це право, позаяк на рівних впливали на життя князівства, користуючись власною автономією і зберігаючи всі традиції своєї давньої Київської імперії.

Підсумовуючи сказане, хочеться підкреслити, що Велике князівство Литовське було утворенням литовського, білоруського та українського народів, в якому білоруси та українці грали провідну роль. Перетворення Великого князівства Литовського на єдиного спадкоємця традицій Київської Русі, однак, не відбулося. В той час як головною проблемою слов'янських земель князівства була боротьба із Золотою Ордою та Польщею, для суто литовських земель ворогом номер один був Тевтонський орден. У боротьбі з орденом могутнім союзником Литви була Польща. Не випадково, що литовський князь Ягайло, запрошений на польський престол, прийняв католицьку віру, підписав унію з Польщею і навернув до католицтва литовців. З цього часу литовські землі підпадають, під вирішальний вплив Польщі. Така ситуація дуже не подобалась православним підданим великого князя. У 1430 році вони підтримали на престолі князя Свидригайла, сина Ольгерда, брата Ягайла, який повністю пов'язав свою долю з українськими землями. В країні стався розкол. Слов'янська складова Великого князівства опинилася у стані війни з Литвою, яку підтримала Польща. Після кількох років запеклої боротьби слов'яни програли свою справу. Саме з цього часу православні втрачають своє провідне становище у Великому князівстві. Поглинання Великого князівства Польщею стає питанням часу, остаточно воно було завершене у 1569 році Люблінською унією. Одначе в кінці XIV – поч. XV століть Велике князівство Литовське ще може розглядатись українським народом як форма продовження своїх державницьких традицій.

У 1392 році Великим князем Литовським стає Вітовт – людина надзвичайно енергійна й амбітна. Він продовжує традиційну для Великого князівства політику – боротьбу з татарами з метою об'єднання під своєю владою всіх колишніх земель Київської Русі. Якийсь час навіть Московське князівство змушене було визнавати зверхність Вітовта. Як великий державний діяч Вітовт розумів значення Чорного моря для своєї держави. Прагнення вийти на його береги вилилось у серію походів у степові райони сучасної України. Наслідком цих походів стало приєднання в 90-х роках XIV століття узбережжя між Дніпром та Дністром до Великого князівства Литовського. Хоча в 1399 році величезна армія Вітовта була вщент розгромлена татарами на річці Ворсклі, він все ж таки спромігся зберегти за собою завойовані землі. Намагаючись закріпитися на них, він розпочинає широку будівельну і колонізаційну діяльність. За його правління (1392 -1430) в надчорноморських степах з'являються наступні міста-фортеці: Дашев (пізніше Очаків), Каравул (Рашків), Балакли (на Бузі), Соколець (Вознесенськ), фортеця св. Іоанна на нижньому Дніпрі. З цим місцем у пізніші часи народна традиція пов'язувала пам'ять про т. зв. Вітовтовий брід, або Вітовтову митницю15. Французький дипломат Гільбер де Лянноа, котрий був прийнятий як посол Вітовтом у Кам'янці, залишив у своїх нотатках оповідь про побудову на Дністровському лимані т. зв. Чорного міста у 1421 році заходами подільського намісника Гедигольда. Цей енергійний попередник Де-волана збудував нову фортецю на лимані менш ніж за місяць. На будівництво він зігнав 12 000 селян з підвладного йому Поділля, а також доставив 4 000 возів з каменем і лісом16, бо, як відомо, в Північному Надчорномор'ї відчувався брак цих матеріалів. Отже, колонізація степових районів Надчорномор'я за часів князя Вітовта була вельми масштабною як на часи середньовіччя. Таким чином, поява Кацюбіїва у 90-х роках XIV століття більш ніж імовірно була наслідком спроб Вітовта закріпитися на берегах Чорного моря. Дуже швидко Кацюбіїв став головним чорноморським портом Великого князівства Литовського.

Найавторитетніший дослідник істотні України доби середньовіччя Михайло Грушевський писав: "У цих загадках виступає перед нами торгівля кафінська, кримсько-чорноморська "татарська дорога", за котру боролися зі Львовом західні міста уже 1370-х рр., вела зі Львова через Поділля на Кам'янець до Тегині (Бендер) і звідти або до Білгорода і морем до Криму, або з Тегині на Тавань і Перекоп. Крім Львівської дороги, в Кам'янці сходилася також дорога Володимиро-Луцька, котру знаємо з грамоти Любарта. Надання кор. Володислава Фридриху Бучацькому з 1442 вказує, як попередню станцію на цій дорозі Каравул на Дністрі, а в сусідстві Білгорода як польсько-литовські замки й порти – Чорний город на Дністровському лимані і Качибей на місці теперішньої Одеси"17.

продолжение

7. Романович С.А. Кто же основал Москву? // Вопросы истории.- 1991.- № 4-5, с.202.

8. История городов и сел Украинской ССР. Одесская область.- К., 1978. – С.99.

9. Літопис Руський за Іпатським списком. - К., 1990. – С.8.

10. Маркевич А. Город Качибей. – С. 13.

11. Маркевич А. Город Качибей. – С. 7.

12. Брун Ф. Черноморье. Сборник исследований по исторической географии Южной России. – Одесса, 1879.- Ч. !. С. 72-97.

13. Думин С.В. Другая Русь – История Отечества: люди, идеи, решения. Очерки истории России ІХ – нач. ХХ в.: М., 1991.–С.76-127.

14. Лев Диакон. История. – М., 1988. – С.82.

15. Загоровский Е. Очерк истории Северного Причерноморья. – Одесса, 1922.- С.83; Грушевський М. Історія України-Русі.- К., Львів, 1907.- Т.ІV. С. 315.

16. Путешествие Гильбера де-Ланнуа по Южной России в 1421 году. – С. 7.

17. Грушевський М.Т. Історія України-Русі. – Т.VІ.С.58.

(Електронна версія, публікується за оригіналом другого видання)

За питаннями публікацій, передруку та розміщення у мережі інтернет звертатися за адресою nart28@gmail.com, Наталія Болдирєва.