Одессика - энциклопедия об Одессе
Новости сайтаКалендарь ОдессыСобытия из истории ОдессыЛюди ОдессыРазные истории об Одессе и ее жителяхМемуары об Одессе, проза, поэзия, живопись об Одессе и в жизни ОдессыАльбом фотографийУлицы ОдессыСловарьКаталог одесских сайтовФорумО проекте


Науково-популярне видання О.В. Болдирєв ОДЕСІ-600

Історичний нарис


Віце-адмірал Дерібас Й.М. (1749-1800)

Віце-адмірал Дерібас Й.М. (1749-1800)

Потреба у власному порті на Чорному морі для такої могутньої східноєвропейської держави, якою було Велике князівство Литовське, була безперечною. До 1453 року, коли турки захопили Константинополь, чорноморські протоки ще були вільними для плавання іноземних кораблів. Цим користувалася Генуя, яка володіла багатьма факторіями на Чорноморському узбережжі, головною з яких була Кафа (Феодосія).

Велике значення як посередницький пункт євро-азійської торгівлі мав Трапезунд. Отже, заснування Кацюбіїва у 90-х роках XIV століття було логічним завершенням і метою войовничої політики Вітовта в Степовій Україні. На відміну від кочівників-татар, які не мали мотивованих причин займатися містобудуванням у цьому регіоні, Велике князівство Литовське було в цьому життєво зацікавлене. Активна колонізаційна і будівнича діяльність адміністрації Вітовта в кінці XIV – поч. XV століть дає можливість вважати заснування Кацюбіїва одним з пунктів тієї політичної програми, яка призвела до появи таких фортець як Дашев, Чорне місто, Соколиць та ін.

Отже, будівництво Кацюбіїва можна розглядати як завершення прагнень Великого князівства Литовського утвердитись на Чорному морі. Вивозили з Кацюбіїва головним чином зерно, себто головний продукт українських земель, який, властиво, і підніс Одесу у XIV столітті. Крім продажу зерна, Кацюбіїв був відомий як місце добування солі в лиманах.

Що ж являла собою ця морська брама Великого князівства Литовського на початку XV століття?

Є всі підстави вважати Кацюбіїв справжнім містом і портом. Він складався з добре збудованої міцної кам’яної фортеці (турецький мандрівник Евлія Челебі, який у 1657 році проїздив через територію Гаджибея, зазначав у своїх нотатках, що фортеця потребує лише незначного ремонту), передмістя, маяка. В місті на території сучасного Пересипу існувала державна митниця, напевно, повинні бути і якісь необхідні портові споруди. Дослідник давньої історії Одеси А.Маркевич, споглядально аналізуючи можливу конфігурацію одеського узбережжя, вважав, що спершу місто і фортеця Кацюбіїва були розташовані на Жеваховій горі і тільки згодом, після утворення морем пересипу, який унеможливлював для кораблів вхід до лиманів, місто поступово перемістилося в район сучасного Приморського бульвару.

Незважаючи на логічність висновків цього одеського вченого, його погляд доведеться відхилити. Справа в тому, що під час написання своєї розвідки він не знав деяких важливих документів, які увійшли до наукового обігу лише в останні часи. В книзі подорожі Евлія Челебі йдеться, що Гаджибей був розташований на схилах крутої скелі над морем. Крім того, коли у 1765 році турецький уряд заходився будувати укріплений пункт на місці старого Кацюбіїва, це сильно стурбувало російську адміністрацію – вона зробила відповідний запит, бо згідно з Бєлградським мирним договором Туреччина не мала права будувати нові фортеці в Північному Надчорномор'ї. У відповідь на цей російський запит турецький уряд заявив, як зазначав російський резидент у Стамбулі Обресков, що це "не что иное, как починка бывшего в том месте в древние времена небольшого замка с построением одной высокой башни на постановление фонаря для безопасности мореплавателей и выхода судов в тамошний залив, да четырех или пяти магазинов для складирования зерна и других съестных припасов в том краю собираемых и в Константинополь привозимых"18.

Таким чином, видно, що пізніша турецька фортеця являла собою лише відбудоване старе литовське укріплення, яке було розташоване на території сучасного Приморського бульвару, конкретно на місці палацу графа М.С. Воронова.

Незважаючи на турецькі пояснення, звістка примусила російську адміністрацію направити на місце будівництва свого агента поручика Івана Іслєньєва, закамуфльованого під купця. Він упорався зі своїм завданням блискуче і передав керівництву знятий ним план нової турецької фортеці. Цей план опублікував у "ЗОАО" в 1967 р. історик С. Боровий19.

План підтверджує, що турецька фортеця розташовувалась на Приморському бульварі. Але що цікаво – Іслєньєв на своєму плані позначив також руїни, які він назвав рештками старовинного Качибейського замка. Вони були позначені на плані в районі схрещення сучасних вулиць Ланжеронівської та Карла –Маркса. Як справедливо зазначив С.Боровий, розміщення замка саме на цьому місцї було цілковитим фортифікаційним безглуздям, а беручи до уваги свідоцтво Евлія Челебі про розташування замка на скелі над морем, а також турецьке пояснення стосовно відбудови замка, можна з певністю стверджувати, що старий Кацюбіівський замок існував на місці сучасного Воронцовського палацу. Втім, цікаво, що Іслєньєв позначив рештки старого міста і відмітив його у своєму рапорті. Пізніше ми ще повернемось до цього факту. Поки що зауважимо, що позначені російським офіцером руїни найімовірніше були руїнами не фортеці, а колишнього міста, а те, що він сприйняв їх за руїни старої фортеці, свідчить про те, що це місто мало досить поважну забудову і не було таким мізерним, як намагаються виставити його деякі сучасні одеські краєзнавці.

Тепер декілька слів. про походження назви Кацюбіїва. В літературі з цього приводу існує дві гадки. Одна була завдячена своєю появою польському досліднику Маріану Дубецькому. Він знайшов у ревізії замків Волинської землі від 1545 року вказівку, що частину огорожі Вінницького замка повинен був утримувати на свій кошт шляхтич Борис Коцюб (Коcиб), який був власником села Якушин біля Вінниці. Отже, польський історик припустив, що якийсь предок цього Бориса Коцюба і був засновником Кацюбіїва.

Як справедливо зазначав А. Маркевич, таке припущення безпідставне, бо ніякого безпосереднього зв’язку між Борисом Коцюбом, який жив у середині XVІ століття, і містом над морем, яке було засноване в кінці XIV ст. не виявлено. Отже, припущення Дубецького може бути охарактеризоване як гіпотеза і тільки, незважаючи на те, що у цієї гіпотези були і є свої прихильники.

Інша точка зору про походження назви Кацюбіїв виходить з факту наявності в XV ст. на Поділлі села Кaczebіjow, яке належало шляхетському роду Язловецьких. Позаяк і чорноморський Кацюбіїв спершу теж належав Язловецьким, здається можливим, що подільські переселенці могли назвати свою нову батьківщину ім'ям свого рідного села. Походження назви Кацюбіїва від оселі Язловецьких на Поділлі на сьогодні є найвірогіднішим.

Історичні документ досить скупо оповідають про історію середньовічної Одеси. Після звістки про відправку хліба з Кацюбіїва у 1415 році нова звістка про нього припадає на 1431 рік, коли Володислав-Ягайло змушений був передати владу над ним великому князю литовському Свидригайлу. В цьому документі це чорноморське місто позначено як Kaczubinyow, а в реєстрі міст, який було створено за наказом Свидригайла, воно було означене як Kaczucklenow.

30-ті роки XV століття – період жорсткої внутрішньої боротьби у Великому князівстві Литовському, коли князь Свидригайло, якого підтримувала українсько-білоруська провідна верства, намагався утвердити її вплив у державі, поборюючи впливи католицької литовської знаті, яку підтримувала Польща. У 1435 році у великій битві під Вількомиром Свидригайло був розбитий. З цього часу Велике князівство Литовське втрачає своє значення спадкоємника старокиївської імперії Рюриковичів. Починається період поступової інкорпорації Великого князівства Литовського Польщею. Та це був не єдиний наслідок тієї внутрішньої війни. Державний організм Великого князівства приходить у занепад. Перемога литовського начала в державі означала переорієнтацію інтересів з Півдня на північ, на Балтійське узбережжя, а це викликало нехіть наступників Вітовта до чорноморської політики. До того ж війна підірвала сили Великого князівства, і воно просто було не в змозі обороняти свої кордони, особливо в період, коли утворювалось могутнє Кримське ханство і зростала сила молодої Турецької імперії. Намагаючись зберегти Кацюбіїв як свій чорноморський порт, державна адміністрація Великого князівства вирішує передати його у приватну власність, сподіваючись, що приватна ініціатива зможе надати цьому місту більше гарантій безпеки, ніж безсила держава. У 1442 році Кацюбіїв було передано у власність українському подільському магнату Федору Бучацькому20. Крім Кацюбіїва, Бучацький відповідно до королівського привілею, зміст якого був переданий польським істориком Тадеушом Чацьким, одержав у володіння також Білгород і Каравул, тобто все долішнє Подністров’я21. Бучацький був зобов’язаний підтримувати всі ці міста і замки в належному стані. Передача Кацюбіїва Бучацькому не прийшлася до смаку урядовим чиновникам, які контролювали митницю на пересипу. Конфлікт набув гостроти і змусив обидві сторони звернутись до суду.

Бучацький прагнув повного контролю над містом і портом, урядові ж чиновники вказували на те, що пересип був створений морем і тому не входить у межі території, пожалуваної Бучацькому. Чим завершилася ця судова справа, не відомо, одначе сам факт наявності судового вирішення конфлікту свідчить про те, що в середині XV століття Кацюбіївський порт ще зберігав своє прибуткове значення, а контроль над ним став предметом конфлікту між новим власником Кацюбіїва Бучацьким і державними чиновниками митної служби. Кацюбіїв був добре відомий у ті часи іноземним мореплавцям, його було позначено на італійській мапі Фра Мауро 1459 року22.

Та поступово падіння ролі Великого князівства Литовського – з одного боку, утвердження в Північному Надчорномор'ї турецької імперії, а також утворення у 1443 році Кримського ханства – з другого, призвели до того, що береги Чорного моря повністю переходять під владу турецького султана, а сам Кацюбіїв – під владу його вассала – кримського хана.

У договорі польського короля Сигізмунда І та кримського хана Сагіб-Гірея від 1540 р. зазначалось: "Те же купцы панств его милости коруны польские и княжества Великого Литовского мають добровольно в Качибее соль братии и, мыта водлуг давнего обычаю заплативши, до Киева и до Луцка и инших городов соль прибавляти за сторожею людей царевых. А есть ли бы в Качибееве которая ся шкода подданным короля Его Милости от людей царевых, ино царь мает тые шкоды королю Его Милости поплатити"23. З договору видно, що і за татар Качибей зберіг значення важливого торгового центру. Сучасний український історик П.Сас у своїй новітній монографії, присвяченій феодальному українському місту кінця XV – початку XVІ ст. пише: "Так, восточные товары, закупаемые в Хаджибее, Аккермане, Килие, Очакове, провозились по Днепру к Киеву, а затем направлялись через Остер и Чернигов в Москву...24 Важным предметом торговли на Украине была соль как продукт первой необходимости, пользовавшаяся стабильным спросом на внутреннем рынке. Она использовалась для пищи, засолки рыбы и др. На городских рынках продавалось немного соли, добытой из соленой рапы черноморских лиманов в районе Хаджибея. Существовали два основных пути, по которым эта соль доставлялась на Украину. Один из них был водным – комяги и челны, груженые солью, плыли по Черному морю и Днепру в Киев, а затем направлялись в различные торговые центры по бассейнам рек Десны и Припяти. Сухопутный путь из Хаджибея простирался через Брацлав, Винницу, Острог, Дубно и заканчивался в основном пункте склада соли на Волыни - Луцке"25. Так що татари, зважаючи на прибутковість Качибея, намагалися підтримувати його нормальне функціонування після встановлення над ним своєї влади в останній чверті XV століття. Та, на жаль, у кочовій державі, якою було Кримське ханство, лад і спокій ніколи не були тривалими. Крім того, торгова слава Качибея притягувала до міста запорізьких козаків. Видатний російський історик Соловйов у своїй відомій фундаментальній праці наводив приклад нападів запорожців на турецьких купців, а також на чумаків в околицях "Кочубеєва (Одессы)"26 в 1545 році. Внаслідок якихось внутрішніх конфліктів у ханстві і, мабуть, не без допомоги запорожців у другій половині XVІ століття Качибей приходить у занепад. Посол польського короля Стефана Баторія Мартин Броневський, який проїздив повз Качибей у 1578 році, писав про його цілковитий занепад, а місце це вважав дуже небезпечним через часті напади запорожців. Одначе у XVІІ столітті Качибей знову фігурує на морських мапах. На мапі Сансона 1660 року його позначено під назвою Koczubi27. Це дало право Маркевичу вважати, що життя в Качибеї продовжувало жевріти і в XVІІ та XVІІІ століттях. Він посилався також на мапу Ван Келена 1699 року, де також був відмічений Kaczubi.

Так само він був позначений на мапах Де Фера 1714, Фішера 1730, Де Ліля 1732 і Де Вагонді 1757. Маркевич вважав, що в той час Качибей був лише невеликим татарським селищем. У 1992 році у журналі "Україна" були надруковані мапи, оригінали яких зберігаються в приватних колекціях канадійських колекціонерів. На мапі Йогана Гоманна (кін. XVІІ – поч. XVІІІ ст.) позначено Koisubi , а на мапі Янсона (серед. XVІІ ст.) – Koszubi.

Одначе не всі дослідники схильні були вважати існування населеного пункту Качибея доведеним на основі картографічних даних. Ф.Петрунь у статті "Качибей на старинных картах" писав, що "анализ более широкого круга картографических изданий XVI-XVІІІ вв. заставляет с большой осторожностью говорить о Качибее, как населенном пункте в этот период"28. Петрунь доводив, що більшість мап, починаючи від Сансона, наслідували мапу Боплана. В той же час на самій бопланівській мапі Качибей було позначено як руїни. Отже, на думку Петруня, на мапи XVIІ – XVІІІ ст. Качибей міг потрапити не як "живе" місто, а як, хоча і помітні, та все ж таки безлюдні, руїни. Петрунь посилається на донесення польського гетьмана Жолкевського від 1599 року, який писав, що його розвідник не зустрів в Качибеї людей, а також на щоденник шведського генерала Адлерфельда, який, відступаючи разом з Карлом ХІІ Північним Надчорномор'ям, також не згадує про нього. Отже, історія стала досить заплутаною. Це було б дуже сумно, якби не світло, яке пролилося на це питання після виходу в світ записок турецького мандрівника Евлії Челебі, який два рази проїздив повз Хаджибей у 1657 році. Він переповів турецьку легенду про заснування фортеці і далі пише: "До сих пор постройки этого укрепления сохранились и хорошо видны на берегу Чорного моря, на крутой скале. Если это укрепление хотя бы немного подправить, местность станет населенной, а дорога безопасной"29. В іншому місці Челебі пише про свою зупинку в Гаджибеї: "За 15 часов дошли до крепости Ходжабай и здесь сделали остановку. В этой разрушенной крепости спрятали пленных с повозками, а вокруг снова поставили караул"30. Отже, свідчення очевидця з певністю промовляє про руїни Гаджибея в середині XVІІ століття, а значить і на європейський мапах Гаджибей було позначено як руїни, помітне з моря мертве місто. Правда, в спогадах Евлії Челебі є ще одне речення, вельми цікаве, яке не люблять чомусь цитувати історики, наводячи попередні уривки. Челебі пише: "В этих местах из Черного моря добывают соль, и жалованье гарнизону выплачивается солью"31. Що це? Якщо тут немає якоїсь неточності з боку перекладачів, то це є свідченням перебування в старому гаджибейському замку якоїсь турецької військової залоги. Дуже цікавий факт, і має цілком логічне пояснення. Всі документи, починаючи з XV століття, в тій чи іншій формі повідомляють про добування солі в лиманах; після занепаду Кацюбіїва у другій половині XVІ століття, як правило, подорожні зазначають небезпечність цих місць через напади запорожців або татар. З іншого боку, дорога з Білгорода на Очаків проходила через Гаджибей, де мандрівники зупинилися на ніч.

За таких умов цілком логічно було б розмістити в цьому місці якусь сторожу, тим більше, що, за свідченням Челебі, руїни замка були не в дуже поганому стані. Можна припустити, що турецька адміністрація дійсно тримала в Гаджибеї свою невеличку сторожу. Оскільки Евлія Челебі бідкався, що через занедбаність замка територія була незаселеною, можна думати, що турецька сторона розміщувалась там не постійно, а лише сезонно. Російський гонець Айтеміров, який проживав у 1692-95 рр. у Криму, повідомляв, що дорога з Очакова до Білгорода проходила через місце, яке називалось Акучюбей і було дуже небезпечним через напади козаків. Скальковський, як писав Маркевич, зазначав, що в той час Гаджибей був розорений козаками32. Чи не було все це відображенням якихось зачіпок козаків з турецькою залогою, розташованою в Гаджибеї?

У XVIII ст. Туреччина під впливом зростаючої загрози з боку Росії все ж таки взялася за укріплення старого Гаджибейського замка. У 1765 році його було відбудовано і перейменовано на Ені-Дунью (Новий світ). Звістку про побудову турками фортеці привіз запорізький гонець до кримського хана Костянтин Іванов. У рапорті графу Румянцеву про побудову фортеці мовлено так: "Прежде же было там село, а именовалось Куджабей. Оная же крепость зачалась делаться сего году из весны, а делают ту крепость волохи, на которую возят камень из степи, с речек и балок околичных"33.

З цього повідомлення видно, що ще перед будівництвом нової турецької фортеці життя знову повернулося в Гаджибей, бо на час будівництва там вже існувало татарське село.

Звістка про турецьке будівництво стурбувала російський уряд. Та турки у своїй відповіді наголосили, що будують не нову фортецю, а відновлюють стару, яка існувала з давніх часів. Все ж таки до Гаджибея у 1766 році було направлено російського лазутчика поручика Іслєньєва, який зняв план збудованої фортеці. Про цей план уже мовилося вище.

Турецький уряд не погрішив проти правди, коли писав про відбудову старого замка. Справді; нова фортеця не могла вважатись серйозною перепоною для армії ХVІІІ ст. Розміри її були невеликі, гарнізон — маленький. Навіть під час достославного здобуття Гаджибея Дерібасом у 1789 році посилений гарнізон фортеці не перевищував 300 чоловік. У мирний час він був, напевно, набагато меншим. Отже, Гаджибей, безперечно, не був якимось важливим опорним пунктом турок, таким, скажімо, як Очаків, Ізмаїл, чи хоча б Білгород, Чисельність турецького гарнізону говорить радше, що це була знову ж таки сторожа, яка завдяки відбудові фортеці розміщувалась у Гаджибеї (на відміну від XVII – поч. XVIII ст.) вже постійно.

Історик Одеси Смольянінов реконструював вигляд Гаджибея до приєднання його Росією: "По рассказам очевидцев Гаджибейская крепость или замок стояла в то время на возвышенном, поросшем мелким кустарником берегу и составляла небольшой четырехугольник, окруженный земляным валом. По середине ее возвышался пашинский дом, не более шести саженей в длину и четырех в ширину. В стороне от дома построена била глубокая мина для хранения пороху. В мирное время 4 пушки торчали по углам крепости. Неподалеку от замка было разбросано татарское селение, жители которого помещались в небольших, плохо выстроенных из местного камня землянках, накрываемых на зиму войлоками. При малейшей опасности со стороны неприятеля татары взбирались на повозки и убегали в степь.

Местом сборища, рассказов и новостей и центром тогдашней деятельности находившихся в Гаджибее турок и татар была кофейня, существовавшая на углу нынешней Ришелъевской улицы...

Там, где возвышается теперь карантинное "пассажирское отделение", стояла башня с маяком. На площадке близ портовой таможни, известной в настоящее время под названием "старого карантина", были построены небольшие магазины для складки провианта, привозимого из Измаила, Очакова и Аккермана для Гаджибейского гарнизона. Отсюда же производилась и погрузка на суда тех товаров (преимущественно пшеницы, кож), коими Гаджибей вел свою незначительную торговлю"34.

Торгівля ця відбувалася у 50-х роках XVIII століття, ще до відновлення фортеці, про що повідомляв Скальковський. Після ж відбудови фортеці торгівля пожвавилася. Маркевич писав, що "...местом оборота товаров был в Гаджибее порт, находившийся внизу бульвара, а над портом стоял маяк, о чем было не раз говорено. Так как порт не имел какого-либо особенного устройства, а представлял только длинную набережную полосу, да и то, вероятно, лишь земляную утрамбованную, ... то суда приставали, как и где угодно на протяжении всего нынешнего одесского берега... Помимо коммерческого, Гаджибейский порт имел и военное значение, здесь находил убежище военный турецкий флот, здесь он имел иногда и долгую стоянку"35.

З відновленням фортеці і розміщенням у ній постійної залоги населення Гаджибея збільшилося, і могло почувати себе безпечніше, ніж раніше. Правда, до середини XVIІІ ст. населення надчорноморських степів і без того зросло, причому за рахунок переселення сюди хліборобського українського та молдавського люду. В цьому не було нічого дивного, бо жорстокий кріпацький гніт штовхав найбільш активних і сміливих селян до переїзду на вільні землі, які знаходилися під владою Туреччини. Цей рух представників найближчих до степових районів Надчорномор'я землеробських етносів сильно пожвавлювався в періоди зміцнення будь-якої державної влади. Так було у XV – XVІ віках, коли Велике князівство Литовське встановило тут свою гегемонію, а також у XVІІІ ст., коли турецький уряд став приділяти більше уваги своїм північночорноморським володінням. Та особливо потужним цей рух став після приєднання цих земель до Російської імперії. Згідно перепису 1851 р. населення Херсонської губернії (туди входили: сучасна Одеська область до Дністра без північних її районів, Миколаївська, Кіровоградська і Херсонська до Дніпра області) національний склад її населення був таким: "Малоросиян (українців) – 703 699, молдаван и волохов – 75 000, евреев-талмудистов – 55 000, немцев – 40 000, великороссиян (росіян) – 30 000, болгар – 18 435, белорусов – 9 000, греков – 3 500, цыган – 2 516, поляков – 2 000, армян – 1990, караимов – 446, сербов – 436, шведов – 318, татар – 76.

Кроме того, смешанного племенного состава: разночинцев и семейств отставных нижних чинов – 48 378, дворян – 16 603, иностранцев – 10 392. Итого – 1 017 783.

Таким образом, более двух третей населения составляют малороссияне, но и остальное население, вследствие постоянных сношений с простым классом народа, во многих местах утратив свой первоначальный тип, приняло язык, одежду и привычки малороссиян и скорее может быть отнесено к малороссийскому, чем к какому-либо другому племени.

Так, например, многие разночинцы и семейства отставных нижних чинов"36.

Отже, в центральній губернії Новоросійського генерал-губернаторства Російської імперії властиво росіяни складали менш як 5% навіть не від усього населення, а лише від його української частини! Другим за чисельністю народом, як видно, були молдавани. Такі ж самі процеси, хоча і в набагато менших масштабах, відбувались і у XVІІІ ст. Молдаванка, наприклад, існувала ще у період завоювання Гаджибея, населена вона була, ясне діло, молдаванами, які, до речі, і займалися відбудовою Гаджибейської фортеці у 1765 році. На той час територія довкруги Гаджибея була вже досить заселеною, тут було немало сіл і хуторів37. Одеський професор ХІХ століття Яковлєв писав: "Первый прочно оседлый элемент окрестностей Хаджибея составляли выходцы из польских областей юго-западного края, которым не было хуже под турецкою властью, чем на родине в крепостной зависимости... И в самом деле, мы видим, что большинство первых поселенцев по хуторам в окрестностях Хаджибея малороссы по происхождению, выходцы из Подолии, Волыни и др. областей Речи Посполитой"38.

Нову потужну хвилю українських поселенців у Гаджибейській окрузі склали колишні запорізькі козаки після зруйнування Січі у 1775 році. На ближніх до Гаджибея балках вони поставили свої зимівники, які дали початок селам Усатого, Нерубайське та ін.

Цікавий документ, який проливає світло на характер населення Гаджибейської округи, було надруковано в ЗООИД в XV т. від 1889 р. Це скарга, яка була подана у 1791 році господарями двох хуторів, розташованих у татарській балці. Наведемо його повністю із збереженням стилю, що допоможе зробити деякі важливі висновки:

"Ваше Графское сиятельство.

К вашей графской милости прибегаемо, защитите молимо от многих разбойств и хищений. Сего 1791 – в 27 день до нас на хутори на татарской балке Данилы Баркило и Карпа Чаплинского приихалы на триох подводах офицер Ка...ков да сержант Якубов та лекарь Липман со многими солдатами и матросами ("драгунами" приписка над строкою) якобы за сином, житом и се...ь и будучи довольно чествуеми вином, горилкою и всякою хуторскою стравою зачали пытать для чего с нами жинки живуть не вінчани. И когда кум Назар Ковальчук ответ дали, что жинки наши какие есть вінчаны у протоиерея отца Епифания й дівки, что при нас находятся вже рушники повіддали и за отца Павла вже посылано тоді фельшер Липман начал свістом знаки подавати на возах сідячим солдатам и прочим людям и иные люди повбигаючи, до всих пяти хат похватали жинку мою Пелагею, своячницу Тетяну, и Чаплинського жинку же Анастасію с маленьким хлопчиком, та дивчат сродственницу Ковальченкову Параскеву и Назара Ковальчука свояченицу Хведосию та дівку Катерину наймичку та туркеню Офиру и повязавши япанчею офицеровою и солдатовыми и нашими свитками поїхали до Гаджибея и як ми побіглі за ними, то сержант Якубов казал москалям прямо стріляти на нас и тій стріляли но Божою волею мы остались живы.

На другій день поїхав до обозу кум Назар Ковальчук и стал пытать у рейтара, что при воротах стоял на часах де подівали жінок. И тый указал на турецкую... и дойдя до ней Ковальчук видел жинку Чаплинского Анастасію и стал ий казать, чтобы пишла до свого чоловіка (зачеркнуто и над словом написано мужа) Анастасія же співаючи сміялась и показала из окна непристойнии знаки. Туркіня же Офира выбегли до Ковальчука и казали, что не піду до вас, а живу у сержанта замість жены.

Просимо Вашей сиятельной милости жінок нашіх до нас віддати, и за наше добро кожухів три, свиток п’ять, та за сіно и жито і віно горілку всего злотых 10 и более, что следует платить (другою рукою писано) - и что следует по военному регламенту тем войсковым людям учинить.

Писал Федор Нестеров"39.

З цієї водночас і сумної і смішної скарги можна зробити кілька важливих висновків. По-перше, Ясський мир з Туреччиною, згідно з яким територія між Бугом та Дністром разом з Очаковим та Гаджибеєм відійшла до Росії, було заключено в самому кінці 1791 року, а саме 29 грудня. Скарга ж датована 27 днем І791 року. Тобто ця подій сталась майже за рік до законного володіння Росією цим краєм. Хоча, безумовно, описаний епізод може дещо характеризувати звички російської армії в ті часи самі по собі, та все ж таки слід розуміти, то російські військові ставилися в той час до місцевого населення як до підданих ворожої держави, не зважаючи на їхню національність та віросповідання. Таким чином, видно, що за турецької влади в кінці XVIII ст. українське населення мало можливість спокійно проживати на цій території зі своїми сім'ями, заводити господарство, будувати хутори, одружуватися згідно з правилами своєї релігії. Українські поселенці жили тут вже тривалий час, бо мали настільки налагоджене господарство, що одержували завдяки своїй праці товарний продукт, який могли запропонувати на продаж у такій кількості, що, скажімо, російський гарнізон у Гаджибеї поповнював свої запаси за рахунок місцевих ресурсів.

Під час російсько-турецької війни 1768 – 1774 років Гаджибей став об'єктом нападів запорізьких козаків. Так, у 1769 році загін запоріжців чисельністю 3100 чоловік під проводом Семена Галицького напав на Гаджибей і сильно його спустошив. Козакам не вдалося підійти до фортеці непомітно, несподівано вони зустріли біля самого міста загін з 200 яничарів і вступили з ними у бій. Турків було розбито вщент, та залога Гаджибея вже знала про близьку небезпеку. Запорожці не мали гармат і не могли сподіватись на вдалий штурм. Вони обмежились тим, що геть чисто випалили цивільну частину міста. З-під Гаджибея козаки повернулись з великими трофеями: 20 000 коней, 1 000 голів рогатої худоби, 4 000 овець, 180 верблюдів40. Трофеї, захоплені запорожцями, свідчать про високий господарчий рівень гаджибейської території.

Наступного 1770 року Гаджибей зазнав нового нападу запорізьких козаків. 13 липня козаки підступили до фортеці вже з гарматами і розпочали штурм. Та невеличкі козацькі гармати не могли порушити міцних кам'яних стін фортеці. Довелося відступити, як писано в рапорті: "И так, что сей крепости по ея весьма из каменя оградою укрепления, не находя способу мелкими нашими пушками достать, отступили"41. Під час штурму було вбито 19 турок, багато було поранених і одного козаки захопили у полон. З боку запорожців загинуло 10 чоловік і 27 було поранено. Загинув і отаман Звонецького куреня Шапарець. У І771 ропі сам кошовий отаман Калнишевський із 6000 козацької кінноти і 12 гарматами вчинив черговий напад на Гаджибей. Врешті-решт на початку 1774 року Гаджибейська фортеця впала. Її комендантом став поручик Вєдєняпін. Коли запорожці з дозволу коменданта Бендер набрали в лиманах 130 возів солі, Вєдєняпін 30 возів відібрав на підставі того, що бендерський комендант дав дозвіл зібрати лише 100 возів. Як доносив Вєдєняпін, "соль в Хаджибее не без надобности"42. За Кучук-Кайнарджийським миром 1774 року Гаджибей було повернуто Туреччині. Після закінчення війни в І775 році російські війська знищили Запорізьку Січ. Козаки почали шукати ліпшої долі. Як зазначав Скальковськнй, тисяча запорожців прибилися до Гаджибея, біля якого заснували своє поселення – Пересип.

Під час нової російсько-турецької війни 1787 – 1791 родів Гаджибей знову став об'єктом нападів. У листопаді 1788 року чорноморські козаки Захарія Чепіги ходили до Гаджибея, де знищили магазини з великими запасами борошна, пшона, вівса.

Наступного І789 року, у вересні місяці, авангард корпусу генерала Гудовича під проводом генерал-майора Й. Дерібаса у складі Миколаївського гренадерського батальйону, батальйону Троїцького мушкетерського полку, трьох піших полків і кінноти чорноморських козаків під проводом 3. Чепіги непомітно підійшов до Гаджибея і мав перепочинок у Кривій Балці. І4 вересня о четвертій годині ранку війська Дерібаса двома колонами пішли на штурм. 16-гарматна батарея майора Меркеля повинна була нейтралізувати турецький флот, який стояв на рейді. Всі учасники штурму вели себе блискуче. Гарнізон капітулював. Під час бою загинуло та втекло більше 200 турецьких солдат, в полон потрапило 13 офіцерів і двохбунчужний паша Ахмед, а також 66 рядовиків. Серед трофеїв опинилось 12 гармат, 8 знамен, 22 бочки пороху і 800 ядер. В загоні Дерібаса загинуло 5 чоловік, 33 були поранені.

За здобуття фортеці Дерібас був нагороджений Орденом Св. Георгія Третього ступеня. Вирішальну роль під час штурму відіграли колишні запорожці т. зв. чорноморські козаки під проводом Чепіги.

Історія залишила опис прапорів чорноморців, під якими вони йшли на штурм Хаджибея: "Прапор блакитний, із зображенням по червоному полю золотого двоголового орла, з військовою арматурою. По краю напис: "сооружен сей прапор полковником Протовичанским, куреня Кислякевского Харитоном Алезьевым... писарь Данило Андреевич Балицкий куреня Менского, асаул куреня Поповичевского Иван Лени... 1774 года". По боках кола, що завершує цей напис і двоголового орла, зображені згори: зірки і вензельна літера імператриці Катерини II, посередині півмісяць і хрест, а знизу зірка і велика літера К, на другому боці прапора зображено Св. Великомученика Георгія Побідоносля.

Прапор блакитний із зображенням двоголового орла, всередині якого хрест з випромінюючим сонцем, навкруги напис: "при державе Благочестивейшая... Г...дрине Імператрице Ек... армии бригадира и кавалера Захария Алезеевича Чепеги сделана 1791 года Мая 26 дня". З другого боку зображена Андріївська орденська зірка.

Прапор подібний до попереднього, також бригадира Чепіги, тільки час пожалування інший, а саме: 21 квітня 1791 року"43.

Таким чином, жовто-блакитний український прапор, який злетів над переможеною турецькою фортецею, започаткував традицію утвердження жовто-синіх кольорів в Одесі.

Історія Гаджибея після йоги здобуття і переходу під юрисдикцію Російської імперії вже була переказана. Нам залишається лише підвести підсумок. Позаяк не існує твердих доказів існування поселення на території Одеси до кінця XIV століття, датою народження Одеси мусить вважатись 1415 рік – рік першої згадки Коцюбіїва в літописних анналах. Кацюбіїв протягом півтора століття відігравав роль важливого торгового порту в Північному Надчорномор'ї. В останній чверті XVI століття під татарською владою Гаджибей прийшов у занепад. Незважаючи на це, його руїни протягом XVII – XVIII століть були об'єктом фіксації на європейських морських мапах, служили комунікаційним вузлом на шляху від Білгорода до Очакова та місцем добування солі. Саме тому тут повинна була розташуватись невелика турецька залога. У 1765 році турецький уряд поновив старі укріплення, що мало наслідком залюднення навколишньої території українським та молдавським населенням. Після здобуття у 1789 році Гаджибейської фортеці військами Дерібаса і переходу її під юрисдикцію Росії у 1794 році за наказом Катерини ІІ від 27.V.1794 року в Гаджибеї починає будуватися новий порт. На початку 1795 року старий Гаджибей було названо Одесою.

продолжение

18. Боровой С.Я. Хаджибей в 60-х годах ХVІІІ ст. – Записки Одеського археологического общества. – Одеса, 1967. –Т.ІІ. С. 131.

19. Боровой С.Я... – С.132.

20. Маркевич А. Город Качибей... – С. 19; Грушевський М. Історія України-Русі.- Т.VІ.С.58, 608.

21. Маркевич А. Город Качибей... – С. 19.

22. Агбунов М.В. Загадки Понта Эвксинского. – М., 1985. – С. 167.

23. Маркевич А. Город Качибей... – С. 22.

24. Сас П.М. Феодальные города Украины в конце ХV – 60-х годах ХVІ в. – К., 1989. – С. 136.

25. Сас П.М. Феодальные города ... – С. 138.

26. Соловьев С.М. История России с древнейших времен в 15 кн. – М., 1989. – Кн. 4. С. 28.

27. Маркевич А. Город Качибей... – С. 25.

28. Петрунь Ф.О. Качибей на старинных картах. - Записки Одеського товариства природознавців. – Т.44. С. 193.

29. Эвлия Челеби. Книга путешествия.– Вып. 1., М., 1961. – С. 108.

30. Эвлия Челеби... С. 145.

31. Эвлия Челеби... С. 108.

32. Маркевич А. Город Качибей... – С. 25.

33. Скальковский А. История Новой Сечи. – Одесса, 1885. – Т. ІІ. С. 271-272.

34. Смольянинов А. История Одессы. – Записки Одесского общества истории и древностей (ЗООИД). – Т.3. С. 342-343.

35. Маркевич А. Город Качибей... – С. 46.

36. Материалы для географии и статистики России. Херсонская губерния. – Одесса, 1863. – С. 465-466.

37. Маркевич А. Город Качибей... – С. 40.

38. Яковлев В. К истории заселения Хаджибея… – С.15.

39. ЗООИД. – Одесса, 1889. – Т. ХV. С. 681-682.

40. Скальковский А. История Новой Сечи... – С. 34-38.

41. Скальковский А. История Новой Сечи... – С. 61.

42. Скальковский А. Соляная промышленность в Новороссийском крае.

43. ЗООИД. – Одесса, 1850. – Т. 2. Ч. 2. С. 362.

(Електронна версія, публікується за оригіналом другого видання)

За питаннями публікацій, передруку та розміщення у мережі інтернет звертатися за адресою nart28@gmail.com, Наталія Болдирєва.